Культ смерті
...або мумія совка у вишиванці
Мабуть, немає такого громадянина, України хто би не почув за останні роки гасло “Воля або смерть”.
Багато захисників вдягли подібні шеврони. Немало з них приєдналися до першої картинки. Чи все тут добре, і це просто визвольна війна? Давайте подивимось.
Історія гасла
Корені цієї єресі походять з сивої, як чоло Порошенка, давнини – щоразу, як не вистачало лохів для «захисту цінностей» або загарбницьких ідей, така ідея виникала в різних культурах в різні часи:
- Булла про рай для хрестоносців
- 40 незайманих дівчат для арабів
- Вальхалла для вікінгів (та й для агро-аріїв)
Все це виглядає навіть непогано, якщо все за взаємною згодою та добровільно. Але, є нюанс:
ТІ ХТО МАЄ ВОЛЮ, ГИНУТИ НЕ КВАПЛЯТЬСЯ, НА ВІДМІНУ ВІД ТИХ ХТО БЕЗ ВОЛІ.
Відверто кажучи, людина з бусіка волю втратила при посадці в бусік незламності. Далі її добили в учебці та стройовій. А далі – вальхалла...
Українські історії
Тут пахати поле коней не вистачить, бо традиція та дуже стара – старіша за УНР, старіша за УПА. Можна лише зробити невеличкі референси на курсантів під Крутами, ця жертва стала сакральною для українського медіа-простору. Хоча якщо придивитися, молодь відправили на смерть без вибору волі. Операція була невдала, і незрозуміло, чому резерви з професійних вояків у той час стояли у Києві.
Ще один досвід некрофілії – у тренді з 2022 “Батько наш Бандера”, пісня про хлопа без ручок-ніжок.
Батько наш - Бандера,
Україна - мати,
Ми за Україну будем воювати!
Ой, у лісі, лісі, під дубом зеленим,
Там лежить повстанець тяженько ранений.
Ой, лежить він, лежить, терпить тяжкі муки,
Без лівої ноги, без правої руки.
Як прийшла до нього рідна мати його,
Плаче і ридає, жалує його.
Ой, сину ж мій, сину, вже навоювався,
Без правої ручки, без ніжки зостався
Мами ж наші, мами, не плачте за нами, ї
Не плачте за нами гіркими сльозами.
Батько наш - Бандера, Україна - мати,
Ми за Україну будем воювати!
А ми з москалями та й не в згоді жили,
На самого Петра у бій ми вступили
Москалі тікали, аж лапті губили,
А наші за ними постріли били.
Батько наш - Бандера, Україна - мати,
Ми за Україну будем воювати!
Ой, як мати сина свого поховала
На його могилі слова написала.
На його могилі слова написала: Слава Україні! Всім героям слава!
Ця дичина агресивно впарюється дітям. Дичина – так, але все це вже було. Далі побачимо.
Сьогодення
Втрати засекречено через стратегічну цінність цифр. Але що ж ми бачимо?
Чому цивільні люди, яких захищав бусифікований герой, мають ставати перед ним на коліна? Через що? Вони знали його особисто? Ми ж не в селі, де всі один одного знають. Як там про гідність та волю? Не чули?
Далі, хто ці люди? Замість радянського некрополісу, де півміста було названо іменами чорт зрозумій кого, маємо тепер свій, вільний?
Але замало для дітей. Не страшно, зараз - ось меморіальні дошки в школах:
Таким чином міста перетворюються на ось таке:
Ставати на коліна – це ж начебто ОК в селах, де всі один одного знають, незалежно від локації. Так само пам’ятати про героїв чи «героїв». Але ж – все це вже було не так давно. 33 роки тому цей монстр спочив нарешті. Навіщо вдягати його мумію у вишиванку і продовжувати стару пісню?
Не вірите? А ось: